Адреса цього тексту: https://www.facebook.com/notes/1619262128153258/
Згідно ст.1 конституції, у країні Україні оперує “соціальна” держава. Що це означає і які наслідки спричинює?
Почнімо з аксіоми, яка звучить так: Люди не дурні. Вони свою вигоду знають.
Далі розглянемо ланцюжок логічних висновків.

Раз слово “соціальна” вжито на чільному місці такого важливого тексту, значить, воно ж не просто так пусте сказано. Це слово задає певну розрізняльну ознаку. Тобто, держава розрізняє людей за їхнім соціальним статусом. А раз розрізняє, значить різниця у соціальному статусі людей має означати якусь різницю у їх житті. Значить, є соціальні статуси, носіям яких жити краще, ніж носіям інших, бо держава надає їм певні преференції. (Інакше який смисл був би розрізняти ті статуси? всі були б рівні).

Головний привілейований соціальний статус в Україні - це статус бідності. Носіям статусу “бідний” сплачують субсидії з бюджету, надають пільги, “допомоги по безробіттю” і так далі. Надають просто за статус “бідного”, напружуватись не треба, робити нічого не треба. (Тому статус “бідного” є більш привілейований, ніж у державного службовця, якому ще треба і на службу ходити, і відсиджувати робочий час, і начальству догоджати, і навіть щось робити час від часу; утім, багато державних службовців зовсім не гребують водночас бути ще й офіційно “бідними” та отримувати субсидії - одне іншому не шкодить, копієчка до копієчки...)

Люди не дурні (це ж аксіома). Оскільки статус “бідного” мати вигідно, люди починають цілеспрямовано діяти у напрямку отримання цього статусу і вигод, які з нього витікають, та збереження досягнутого. Бідності стає більше. Бо уже раз люди взялися щось цілеспрямовано робити, це неодмінно приносить свій закономірний логічний результат. Приклад. У Вінницькій області відкрили завод, запросили на роботу персонал. Місцеві жителі відмовились найматись на роботу, оскільки через це вони би повтрачали свої субсидії, які їм сплачує держава з бюджету, як “бідним”. Ще приклад. В Україні ніхто не знає точних цифр - скільки саме в країні є “бідних”, тобто пільговиків, пенсіонерів, отримувачів соціальних допомог та інших вигодонабувачів статусу “бідний”. Хоча логічно було би мати буквально поіменний список таких осіб, та щомісяця його звіряти і актуалізувати, правда? А якщо хто й знає, то мовчить, ця інформація не публікується - бо це нікому не вигідно. Тим більш ніхто не має уяви, скільки серед “бідних” є “липових” (напр. куплені посвідчення УБД, чорнобильські тощо) і скільки “мертвих душ”, а скільки людей примудряються отримувати по декілька пільг та субсидій одночасно. І ще приклад. Мені відомі випадки, коли за отримання статусу “бідного” заради “субсидій”, люди давали посадовим особам держави грошові хабарі - здавалось би, нонсенс? Нє-нє, воно вигідно, бо було б невигідно - не заносили б.

Хто вже набув привілейованого соціального статусу “бідний”, ці люди логічно й очевидно зацікавлені у збереженні за собою цього статусу, та у розширенні преференцій, які з нього випливають. Відповідно, на виборах вони будуть голосувати за “партію влади”, яка їм уже надала привілейований статус та бонуси від нього, і вочевидь надаватиме це все і надалі. Але “партія влади” зацікавлена у рекрутуванні нових виборців до своєї електоральної бази, тому вона радісно обіцяє надати статус “бідного” також і тим невдахам, хто його ще не отримав, “тільки проголосуйте правильно”. Для цього “кордони” статусу “бідності” доводиться розширювати, а вимоги до нових здобувачів цього статусу - послаблювати. У такий спосіб і раніше накопичена бідність зберігається, і додатково створюється нова ємність для бідності, яка швидко заповнюється. Відбувається розширене відтворення бідності. Це у капіталістів формула “Гроші - Товар - Гроші штрих”, а в Україні формула “Бідність - Вибори - Бідність штрих”.

Оскільки для того, щоби бідним щось роздати, це “щось” потрібно десь спочатку узяти, тож держава оце “щось” по максимуму вичавлює із невдах, хто “не-бідний” - працевлаштованих найманих працівників та підприємців. Вона не дає їм забагатіти і ніколи не дасть, бо мусить відбирати на користь “бідних” усе, що перевищує прожитковий мінімум, притаманний соціальному прошарку “не-бідного”. Де хто трохи більше почне заробляти, не встигне собі зрадіти - а вже чи гривню відносно євро обвалили на 20%, чи нові рагуляції та побори повводили, не будет невдахам спокою, це неможливо. Забагатіти держава не дозволить, її “соціальна” мета не у багатстві людей, а у їх бідності.

Але люди не дурні, а вже “не-бідні” так точно не дурніші за інших, і терпіти того аж ніяк не згідні. Опинившись у такому гнобленому становищі, вони або кидають усе під три чорти, припиняють вкладати зусилля та поповнюють ряди “бідних” - або тікають світ за очі до інших країн. “Не-бідних” стає менше, тобто відносна частка “бідних” серед населення іще більше зростає.

Соціальна держава, як Хтивий Уроборос

Тобто, ми спостерігаємо абсолютно логічне, закономірне, і тому невідворотне падіння України у прірву бідності. Бідність шириться та набирає оберти, як той вітряк, що “йде у рознос” під час бурі. Із цього піке у парадигмі “соціальної держави” виходу не існує. Якщо бідність вигідна, її неминуче ставатиме більше. Це ж очевидно, правда? “Соціальна держава” приречена. Вона поїдає сама себе, та поступово занурюється у токсичне болото смердючої всеохоплюючої бідності, яку сама ж і продукує. Там вона і зогниє.