Баламут пропонує тост

переклад, поліпшений Юра Тихий

Від автора

Мене часто просили продовжити написання «Листів Баламута», але багато років мені дуже не хотілося це робити. Хоча ніколи я не писав з такою легкістю, але ніколи не писав з меншою радістю. Легкість, яка, звичайно, викликана тим, що принципи диявольських листів, якщо вже ти їх придумав, діють самі по собі, як ліліпути і велетні у Свіфта, або медична і етична філософія «Едгіна», або чудодійний камінь у Анстея. Дай йому волю — і пиши хоч тисячу сторінок. Налаштувати розум на диявольський лад легко, але неприємно, зрештою, задоволення від цього триває недовго. Від напруження в мене ніби перехоплює дух. Світ, в який я себе заганяв, промовляючи устами диявола, був трухлявим, висохлим, посушливим, скрегітливим, там не залишилось ні краплини радості, свіжості, краси. Я ледве не задихнувся, поки закінчив книгу, а якщо б написав далі, задушив би читачів.
Крім того, мене дратувало, що моя книга така, а не інакша, хоч «інакшу» ніхто не зміг би написати. Поради диявола-керівника дияволу-спокуснику треба було б урівноважити порадами архангела ангелу. Без цього картина людського життя перекособочена. Але навіть якщо б хтось набагато талановитіший від мене осягнув ці висоти, які б слова він знайшов, який стиль запропонував би? Адже відомо, що зміст і стиль невіддільні. Лише поради тут недостатньо, кожне слово повинне духмяніти райськими пахощами. Але тепер навіть якби хтось і міг писати як Треєрн – йому б не дозволили, канон «функціоналізму» позбавив літературу половину своїх функцій (зрештою, «ідеал стилю» передбачає не тільки «форму», але й «зміст»).

Йшли роки, неприємні почуття забувалися, і я частіше думав про різні речі, про які треба було б сказати від імені диявола. «Листів» я твердо вирішив більше не писати, і в моїй голові крутилося щось на кшталт лекції чи бесіди. Я то забував її, то згадував, як раптом «Сатердей івнінг пост» попросила щось для себе, — і пістолет вистрілив.
К. С. Л.

Тост

Пекло. Випускний бенкет в училиші демонів-спокусників. Ректор, д-р Багноплюй, запропонував випити за здоров'я гостей. Баламут, почесний гість, встав, щоб проголосити тост у відповідь.

Ваша невблаганність, ваші підлості, мої темності та джентель-демони! Стало вже традицією на таких бенкетах звертатися перш за все до тих, хто щойно закінчив курс і невдовзі розпочне роботу спокусника. Цьому звичаю охоче слідую і я. Пам'ятаю, з яким трепетом очікував я свого першого призначення, маю надію — ні, я впевнений — що кожен з вас трохи хвилюється сьогодні. Шлях відкритий! Пекло вам у поміч! Ми чекаємо від вас багато. А якщо не дочекаємось, самі знаєте, що буде.

Я зовсім не хотів би пригасити той корисний, здоровий страх, той настирливий жах, який тільки підстьобує вас. Часто ви будете заздрити людям, які все ж таки забуваються у сні! Проте, я все ж таки підбадьорю вас, охарактеризувавши сьогоднішню ситуацію.

Наш вельмиганебний ректор у своєму слові наче б просив пробачення за вбогість запропонованих страв. Звичайно, це не його провина, але неможливо заперечити, що душі, чиїми муками ми живимося, — найнижчої якості. Мистецтво кращих наших кухарів не в змозі надати їм хоч трішки пристойний смак.

Де Генріх VIII, де Фарината, в крайньому разі хоч би Гітлер? Тут було чим поживитися, було що шматувати. Яка злоба, яка жорстокість, який егоїзм — не гірше наших! А як відбивались! Вогнем припікало…

А що ж ми бачимо тепер? Ось їли ми мера-хабарника. Не знаю, як ви, але я не відчув тієї звірячої, жагучої пожадливості, яка надає смак шахраям минулого століття. Напевне, це — дріб'язковий чоловічок, який нерозумно жартував, коли брав гроші, і нерозумно викривав нечесність, коли говорив промови, і тихо сповзав сюди, до нас, не зауважуючи цього, — і все це тому, що «всі беруть». Були тут і тушковані перелюбники. Ну скажіть мені, де в цій тепленькій лемішці палка, шалена, буйна жага? Як на мене — це нікчеми без статі, що потрапили в чужу постіль; надивившись реклам, боячись звинувачень у старомодності, доводили комусь, що вони «нормальні», чи просто від нічого робити. Кажучи правду, мене, після Месаліни і Казанова ледве не вирвало. Профспілковий лідер під жовтим соусом — трохи краще, все-таки він приніс немало бід. Як-не-як з його вини насувалася тиранія — але яка користь з цього? Він майже не замислювався над цими важливими цілями. Він жив не ними. Партійна лінія, власний авторитет, а головне — рутина, рутина…

Але суть не в тому. Звичайно, поживитись немає чим, але, сподіваюсь, ви не раби власного шлунку. Подивимося, чи немає інших, більш вагомих досягнень.

Перш за все, зважте на кількість! Якість — гірше нікуди, але так багато душ (якщо це душі) в нас ще не було.
І ось, тріумф. Нам здавалося б, що такі душі — ні, тіні від душ — й занапащувати не треба; але Ворог чомусь вирішив, що їх варто рятувати! Справді вирішив. Молоді, недосвідчені спокусники навіть не уявляють собі, як ми крутилися, як вертілися, щоб заволодіти ними.

Власне в тому, що вони були настільки дрібні, і полягала складність. Вони, мерзотники, такі тупі, такі пасивні, так залежать від середовища! Просто неможливо довести їх до тієї свободи вибору, при якій гріх стає смертельним. Зауважте, їх треба довести — і все, далі йти не можна, там інша небезпека, вони можуть покаятися. А не доведеш — підуть у лімб, ні для раю, ні для пекла вони не придатні: ті, хто не вдостоївся оцінки, опускаються до вічно вдоволеної недо-людини.

Вибравши те, що Ворог назвав би «поганим», ці істоти майже (або ж зовсім) не відповідають за свої дії. Їм незрозуміло, звідки взялися і що означають порушені ними заборони. Їхня совість ледь існує опріч атмосфери середовища. Звичайно, ми старалися, щоб мова ще більше все заплутала, наприклад, хабар вони називають «подарунком». Спокусник повинен перш за все перетворити їх вибір у звичку (досягається повторюванням), а потім, що дуже важливо, — у принцип, який вони готові відстоювати. Тоді все піде як по маслу. Проста залежність від середовища — чи може кисіль втриматись — стає кредом, ідеалом: «Як всі, так і я». Спочатку вони просто не зауважували заборони, а тепер у них щось на зразок переконань. Історії вони не знають і називають моральний закон Ворога «пуританським» або «буржуазним». Так у їхній сутності виникає цупкий, твердий згусток — вони обдумано йдуть туди, куди йшли, і відштовхують спокуси. Цей згусток невеликий, вони нічого про нього не знають (вони взагалі мало що знають), це не якесь полум'я (куди йому, не вистачить почуття, та й уяви також), він навіть акуратненький, скромненький, мовби камінчик. Проте справу свою він знає: нарешті вони з власної ініціативи відштовхують так звану благодать.
Отож, ми маємо право зробити два оптимістичні висновки: 1) улов досить багатий — правда, на смак не дуже, зате голод не загрожує; 2) майстерність наших спокусників стала справді віртуозною. Але є і третій, можливо, найбільш важливий висновок.

Душ, чий розклад і загибель дає нам можливість якщо не бенкетувати, то не голодувати, душ цих, все більше, а ось великих грішників все менше. Все менше людей з нестримними пристрастями, які з усіх сил рвуться до того, що Ворог не любить. Вилов наш зростає, але раніше ми викинули б таку погань Церберу. Здавалося б, така ситуація дуже прикра, але насправді все змінилося на краще. Хотів би звернути вашу увагу на методи, з допомогою яких ми добилися цього.

Великі (смачні) грішники — із такого ж тіста, що й ті мерзенні тварюки, великі святі. Ось такий дріб'язок і в рот не візьмеш. А як Ворогові? Чи для того Він створив людей, став Одним із них, вмер у муках, щоб розплодились недочоловічки, придатні тільки для лічби? Він хотів вивести породу богів, святих, таких як Він. Так, нам не смачно, але зате яка радість? Ви тільки подумайте — експеримент Його не вдався! Мало того, великі грішники тепер приносять набагато більше користі. Будь-який диктатор, та що там — демагог, зірка екрану чи естради веде за собою тисячі тисяч. Сучасні карлики віддають все, що від них залишилось, йому (їй), а значить — нам. Прийде час, коли нам зовсім не доведеться дбати про персональне спокусництво для всіх; лише для декотрих. Захопи вожака – і все стадо піде за ним.
Чи ви розумієте, як вдалося нам перетворити таку кількість людей в нулі без палички? Це — не випадковість. Це — відповідь на найзухваліший виклик, який будь-коли був нам кинутий.

Дозвольте нагадати, що коїлось у них в другій половині минулого (19-го) століття (якраз тоді я полишив особисте спокусництво і перейшов на керівну роботу). Прагнення до свободи і рівності почало приносити суттєві плоди. Скасували рабство. Зростала релігійна терпимість. Треба сказати, що в певних рухах вже в їхній основі були закладені сприятливі елементи: атеїзм, антиклерикалізм, заздрість, жага помсти, навіть спроби воскресити язичництво (досить безглузді). Ми не відразу вирішили, як до нього ставитися. З одного боку, нам було гидко — і зараз також гидко, що голодних нагодують, а з в'язнів знімуть кайдани. З другого боку, приємно бачити стільки невір'я, матеріалізму, ненависті. Як їх не підтримати!

В останні десятиліття віку все спростилось, але й погіршилось. В англійському секторі, де я здебільшого працюю, трапилась страшна річ: Ворог, із властивою йому спритністю, майже прибрав до рук і повернув Собі на користь прогресивні і ліберальні рухи. Від попередньої ворожості до християнства залишилося дуже мало. Повсюдно розвивалися прегидкі явища, які називалися християнським соціалізмом. Фабрикантів доброго старого типу, які наживалися на тяжкій праці, не робітники вбивали — от було добре! — а засуджували співтовариші, свій же клас. Бідні ж поводились гірше нікуди. Ми небезпідставно сподівалися, що, отримавши волю, вони грабуватимуть, вбиватимуть, чи хоч зап'ють, а вони, мерзотники, стали чистішими, бережливішими, освідченішими і навіть поряднішими. Ви не повірите, поважне панство, якою близькою була загроза морального, здорового суспільства!

Завдяки Всенижчому Отцю нашому, ми відвернули небезпеку. Контрнаступ вівся на двох рівнях. На глибокому — вдалося розвинути і виявити те, що притаїлося в русі, від самого початку: ненависть до особистої свободи. Першим її відкрив Руссо, якому дійсно немає ціни. Як ви пам'ятаєте, в його досконалій демократії дозволена тільки державна релігія, зберігається рабство, а окремій людині говорять, що вона, по суті, хоче того ж, чого хоче влада. Виходячи з цього, через Гегеля (ще один неоціненний помічник!) ми легко привели і до нацизму, і до комунізму. Навіть в Англії зробили чимало. Вчора я чув, що людина там не може без дозволу зрубати своє власне дерево своєю сокирою, розрізати його своєю пилою і збудувати сарай у своєму саді.

Така глибинна контратака. Проте вам, початківцям, ніхто не довірить роботу на цьому рівні. Вас приставлять до окремих осіб. Проти них (або через них) ви будете діяти інакше.

Ключовим словом тут є «демократія». Наші філологи добре попрацювали над людською мовою, і навряд чи потрібно вас попереджувати, щоб ви не дозволяли вживати це слово в ясному, визначеному смислі. Вони і так не будуть. їм на думку не спаде, що це — назва політичної системи, точніше, системи голосування, дуже віддалено пов'язане з тим, що ви намагаєтесь їм всучити. Звичайно, не можна допустити, щоб вони спитали, як Арістотель, що означає «поводити себе демократично» — «догоджати демократії» чи «допомогти їй зберегтися»? Якщо спитають, то ще й можуть здогадатися, що це зовсім не одне й те саме.

Отже, ключове слово вживається як заклинання, не що інше, і навіть більше — як ярлик. Вони його дуже люблять. Як-не-як вони мріють, щоб з кожним обходились однаково. Треба непомітно пересунути важіль у їхній свідомості — від мрії, від ідеалу до віри в те, що всі насправді однакові, особливо ваш підопічний. Тоді він освятить улюбленим словом найбільш згубне для душі (найбільш нестерпне) із людських почуттів. Без всякого сорому, дуже задоволений собою, він зважиться у вас на те, що за інших обставин засудив би. Як ви розумієте, я маю на увазі почуття, яке породжує фразу: «А я не гірший за тебе!»

Перш за все вже добре, що він поставив в основу основ явну і нахабну брехню. Справа не тільки в тому, що це неправда, що він кращий, добріший, розумніший за всіх; справа в тому, що він і сам у це не вірить. Хто говорить щось подібне – той ніколи не вірить в це. Якщо б хтось вірив, він так би не сказав. Сенбернар не скаже це болонці, вчений — невігласу, красуня — поганулі. Якщо вийти за межі політики, на рівність посилаються тільки ті, хто відчувають, що вони гірші. Фраза ця власне й означає, що людина боляче, нестерпно відчуває свою неповноцінність, але не визнає її.
Тому він лютує. Так, його дратує будь-яка перевага, і він заперечує її, відштовхує. Якщо хтось не такий, як він, — для нього це образливо. Ніхто не має права інакше говорити, одягатися, розважатися, їсти. «Ах, як він правильно говорить! Ясно, загордився…»; «Сардельок він, бачите, не їсть! Який інтелігент! Свій хлопець все би тріскав». Чого ж він, мерзотник, не такий, як я? Це недемократично!

Це явище корисне, але ні в якому разі не нове. Людям воно відоме вже тисячу років під назвою заздрість. Ті, що зауважували її в собі, - соромились. Ті, що не зауважували, — засуджували в інших. Сьогоднішня ситуація добра тим, що ви можете це вибілити — зробити пристойним, навіть похвальним — з допомогою вищезгаданого заклинання.
Тоді всякий, хто почуває себе в чомусь нижчим за інших, зможе відкрито і з успіхом стягати всіх униз, на свій рівень. Мало того, ті, хто став (чи здатний стати) схожим на людину, зразу ж засумнівається, перелякавшись, що це недемократично. Мені відомо із надійних джерел, що молоді істоти заглушують своє захоплення класичною музикою чи хорошою літературою, щоб воно не завадило їм «бути як люди»; ті ж, що хотіли б стати чесними або чистими (а Ворог їм би допоміг), стримують себе, щоб не відрізнятися від інших, не виділятися, не висовуватися. Ще, о ні! станеш особистістю. Який жах!

Це чудово продемонструвала одна молода особа, яка недавно молила Ворога: «Допоможи мені стати нормальною і сучасною!». Що, завдяки нашим старанням, означає: «Допоможи мені стати повією, споживачкою і дурнулею».
Непогані і відходи виробництва. Ті, що не бажають «бути як всі», «…як люди», «стати нормальними», «підлаштовуватися» і т. п, (їх завжди менше), стають зрештою гордовитими і шаленими, якими їх завжди і вважали. Підозріливість часто створює й предмет своїх підозр: «Що б я не зробила, мене вважатимуть відьмою (або комуністичним агентом). Так і так пропадати, краще я й справді…». Ми отримуємо інтелігентів дуже мало, але надзвичайно корисних.

Але це — відходи, не більше. Головне ж в тому, що повсюдно і невпинно зростає недовіра, а потім і ненависть до будь-якої переваги. Люди не можуть стерпіти, якщо хтось чесніший, культурніший, розумніший чи більш освічений, ніж вони. Приємно спостерігати, як демократія (заклинання) виконує для нас ту ж саму роботу, яку виконували найдавніші диктатури, при цьому тими ж методами. Маю надію, що ви пам'ятаєте, як один грецький диктатор (тоді їх називали тиранами) послав гінця до іншого за порадою — як правити людьми? Той диктатор повів гінця в поле і збив ціпком всі колоски, які були вищі від інших.

Мораль зрозуміла: не дозволяй нікому виділятися. Не залишай живим того, хто розумніший, сміливіший, кращий, навіть красивіший від інших. Зрівняй всіх, нехай будуть рабами, нулями, нікчемами. Тоді доводилось відрубувати голови, а тепер все іде своїм ходом. Нижчі колоски самі відкусять голову високим. Навіть вищі самі відкусять собі голови, щоб тільки не виділятися!

Я вже казав, що забезпечити занапащення цього дріб’язку, який і душами не назвеш — справа важка і клопітка. Але якщо докласти сил і кмітливості, результат забезпечений. Здавалося б, великих грішників погубити легше. Проте, це не зовсім так — вони непередбачливі. Забавляєшся ними років сімдесят, а на сімдесят перший, раз, і Ворог вихопив його тобі з-під носа! Не забувайте, вони можуть покаятися. Вони знають свою вину. Вони готові відкинути заради Ворога будь-які умовності, як відкинули раніше заради нас. Упіймати осу важче, ніж застрілити впритул слона, але якщо промахнешся, слон заподіє більше прикростей.

Особисто я, як вже казав, працював головним чином в англійському секторі, і досі отримую інформацію переважно звідти. Можливо, те, що маю намір сказати, не в такій мірі стосується ваших секторів. Тоді, прибувши на місце, зробіть необхідні корективи. Якщо це не дуже можна застосувати, постарайся, щоб ваша країна максимально уподібнилася до Англії.

В цій обнадійливій країні принцип «Я не гірший за тебе» вже проник в систему освіти. Наскільки — поки що сказати не наважусь, але це й не так важливо. Виявивши тенденцію, легко передбачити подальші події, особливо, якщо ми докладемо своїх зусиль. Суть сьогоднішньої освіти полягає в тому, що тупаків і ледарів кривдити не можна, мається на увазі — не можна, щоб вони довідалися, що хоч де в чому відрізняються від розумних і старанних. Якою б не була ця відмінність, її треба приховувати. Як? На різних рівнях — по-різному. На випускних іспитах в університеті питання ставлять так, щоб на них зміг відповісти кожен. На вступних — так, щоб кожен міг поступити в університет, незалежно від того, чи має він намір використовувати вищу освіту. Школярам, яким граматика чи математика не під силу, дозволяють займатися тим, чим вони займаються вдома, наприклад, ліплять калачики, — і це називають «моделюванням». Важливо ніяк і нічим не натякнути, що вони відрізняються від тих, хто вчить уроки. Якою б нісенітницею вони не займалися, треба ставитись до неї «також серйозно» (в Англії цей зворот вдалося укоренити). Мало того, встигаючих учнів у ближчому часі будуть залишати на другий рік, щоб не травмувати інших (Вельзевуле нещадний, що за слово!). Якщо підсумувати — дурень має право вчитися разом з ровесниками, а хлопчик, який здатний зрозуміти Есхіла чи Данте, нехай слухає, як він читає по складах: «Кіш-ка сі-ла на ві-кон-це».

А коли демократичний принцип «Я не гірший…» вкорениться як слід, можна сподіватися на те, що освіти взагалі не буде. Зникнуть всі мотиви навчання і прикрощі неуцтва: хто ви такі, щоб перевершувати товаришів? Тих поодиноких, хто все-таки прагне знань, поставлять на місце, щоб не виділялись. Та й учителям (чи може, вже сказати – нянькам) буде не до них — скільки кретинів треба підбадьорити, скільки тупаків утішити! Більше нам не доведеться винищувати в людях самолюбство й невігластво. Вони самі впораються.

Звичайно, цього можна досягти при умові, що всі школи будуть державні. Але турбуватися не варто, зрівнялівка свою справу зробить. Податки з успіхом знищать той прошарок, тих людей, які йшли на жертви, щоб дати дітям освіту. Знищення того прошарку тісно пов'язане з вищезгаданим принципом. По суті, саме завдяки йому з'являється багато вчених, філософів, богословів, медиків, художників, скульпторів, архітекторів і поетів. Воістину, це вже цілий сніп високих колосків! Як зауважив один англійський політик, «великі люди демократії не потрібні». Нічого питати його, що він має на увазі: чи вони «не потрібні» демократії, чи вона «не хоче, щоб вони були». Але ви повинні чітко це розуміти. Бо тут питання Арістотеля постає знову.

У нас, в пеклі, дуже раділи б, якби демократія згинула у вузькому політичному значенні цього слова. Як і будь-яка форма правління, вона часто працює на нас — але рідше, ніж всі інші. Але в нашому, диявольському розумінні («як люди…», «не гірші від тебе») вона прекрасно справиться з політичною демократією.
Демократія в нижчому розумінні слова (т. з. «демократичний дух») творить націю без великих, націю недоуків, морально нестійких, бо ще в дитинстві їх розбестили; вони зовсім позбавлені волі, бо їх опікають ціле життя, і надзвичайно самовпевнені (неосвіченість+лестощі). Саме цього, ми потребуємо. Коли така нація зустрінеться з іншою, діти якої були старанними в школі, де талант винагороджувався і невігласам не давали слова, може вийти лише одне.
Нещодавно певна демократія здивувалася, що росіяни випередили її в астронавтиці. Що за принадний взірець людської сліпоти! Якщо все працює на зрівнялівку, звідки взятись видатним вченим?

Ми повинні сприяти тій поведінці, тим звичкам, тій спрямованості розуму, які так милі демократії, бо саме вони, якщо дати їм волю, і зруйнують демократію. Ви запитаєте, чому ж люди не бачать цього? Добре, читати Арістотеля — недемократично, але вже Французька революція могла підказати, що поведінка, притаманна аристократам, зруйнувала аристократію. Застосуйте це до своєї форми правління — і все.

Проте, я не хотів би закінчувати на цій ноті. Ні в якому разі не можна піддаватись хибній думці, яку ми запопадливо плекаємо у свідомості наших жертв, — думці про те, що доля нації важливіша, ніж доля поодинокої душі. Нам потрібно, щоб вільних країн ставало менше, а рабовласницьких — більше не через те, що це приємно, а тому що це певніше губить душі. Лише поодинока людина може врятуватись або загинути, стати сином для Ворога або їжею для нас. Перевороти, війни, голод добрі лише як засіб, мета — злість. Принцип «я не гірший за тебе» прекрасно руйнує вільні суспільства; він є добрий і як мета: такий стан душі свідомо виключає покору, милосердя, радість, подяку і побожність, — словом, перекриває мало не всі дороги до Ворога.
Тепер перейдемо до найприємнішого. Мені поталанило запропонувати від вашого імені тост за Самого Всенижчого і за наше училище. Наповнимо келихи. Але що я бачу? Що за дивний запах? Чи я не помилився? Забираю назад всі мої нарікання. Не дивлячись ні на що, в наших погребах є фарисейське найвищого сорту. Прекрасно, чудово… Ну просто як в старі, добрі часи! Вдихніть цей запах, панове! Погляньте крізь вино на світло! Чи вам відомо, як його роблять? Щоби отримати такий букет, в одну бочку заганяють фарисеїв різного гатунку — тих. хто особливо ненавидів один одного на землі. Одні схибнулися на правилах, мощах і вервицях, інші — на похмурій суворості і дрібних, ритуальних відмовах (від карт, від вина, від театру). Зате і ті, і другі впевнені в своїй праведності, а різниця між їхніми переконаннями і тим, чого хоче Ворог, майже нескінченно велика. Живою в їхній вірі була лише ненависть до інших віросповідань; сварка — їх благовістя, наклеп — їхній псалом. Як же вони ненавиділи один одного там, де світить сонце! А тепер, з'єднані навіки, ще більше ненавидять!
Коли опинились разом, вони настільки здивувались, так розізлились, непокаяна лють так роздратувала їх, що напій — зробився справді вогняним. Подивіться, яке темне полум'я. Кепсько нам буде, друзі мої, коли із землі зникне те, що «більшість» називає «релігією»! Це явище постачає нам прецікаві, пречудові гріхи. Вишукана квітка нечистоти росте лише під покровом святості. Ніде ми не пожинаємо стільки, скільки на східцях вівтаря.
Ваша невблаганносте, ваші підлості і ви, капосні панове, п’ємо за наше пеклорятуюче училище!